Іноді найважче жити не сам біль.
Найважче — те, що доводиться доводити, що ти маєш право відчувати. Право бути розгубленим, право бути в моменті крихким і в друзки розваленим так, що треба нагадувати собі про необхідність дихати і пити воду дрібними ковтками.
Особливо коли з кожної праски ЕспертиFM кажуть: «Іншим було гірше», «Ти вже у безпеці», «Скільки можна про це?»
А всередині — стискається щось дуже живе. Бо біль — це не змагання з очікуваннями і стандартами соціально прийнятної поведінки.
Його не можна виміряти у балах чи виправдати довідками чи публічно легалізувати як субсидію на комунальні послуги.
Біль просто є. І він говорить про те, що щось у нашому житті було по-справжньому важливим.
Особливо часто я чую це від українців, які виїхали через війну. Про біль через заборону відчувати біль, і не розуміння що може бути нестерпно від обговорення за сусіднім столом успіхів агресора і пісні ворожою мовою, коли запрошують перекладача до відділу поліції не україномовного, а того, хто розмовляє тією ж мовою, якою віддавали накази на знищення наших громадян. Це болить
Вони ніби опинилися між двома світами — між тим, що сталося, і тим, де треба “триматися”.
І десь у цьому просторі губиться дозвіл відчувати.
Як ніби потрібно пояснювати навіть власний біль, щоб він мав право на існування.
Але правда в тому, що кожен біль має право бути почутим.
І тільки визнавши його, ми повертаємо собі частинку живості, співчуття до себе, опору.
Бо зцілення починається не там, де ми перестаємо відчувати,
а там, де хтось поруч каже:
«Ти маєш право на свій біль і це теж форма свободи бути».
