У терапії ми часто стикаємося з тим, що травма насильства має різну глибину і вплив, залежно від того, у якому віці і за яких обставин вона сталася.
Якщо насильство відбулося в ранньому дитинстві, коли психіка ще не мала сформованих вербальних механізмів — тобто коли дитина ще не могла усвідомити, описати чи розповісти про досвід — тіло «записує» цей досвід на рівні відчуттів, імпульсів, страху.
Психіка вчиться реагувати через замороження, відчуження або тілесну настороженість. І з часом ці реакції стають автоматичними, часто навіть поза свідомим контролем.
Такі травми складніше пропрацьовувати, адже слова приходять пізніше, ніж біль. І тоді терапевтичний процес потребує більше тілесної присутності, безпеки, підтримки і повільності.
Інша форма травматичного досвіду — бути свідком насильства. Це теж сильний удар по психіці. Особливо тоді, коли є емоційна прив’язаність до жертви.
Тут травма формується через поєднання безсилля і провини — «я не зміг(ла) допомогти», «я не врятував(ла)». Це глибоке відчуття внутрішнього паралічу, яке часто продовжує жити навіть у дорослому віці.
Тому, говорячи про терапію травми, ми завжди враховуємо не лише сам факт насильства, а й контекст, вік і тілесну пам’ять людини.
Бо тіло пам’ятає навіть те, чого свідомість не може згадати, тому терапія це не лише знання, але і мистецтво реставрації поза словами.
Фото Павла Кучинського
Коли тіло запам’ятало раніше, ніж з’явилися слова
У терапії ми часто стикаємося з тим, що травма насильства має різну глибину і вплив, залежно від того, у якому віці і за яких обставин вона сталася.
Якщо насильство відбулося в ранньому дитинстві, коли психіка ще не мала сформованих вербальних механізмів — тобто коли дитина ще не могла усвідомити, описати чи розповісти про досвід — тіло «записує» цей досвід на рівні відчуттів, імпульсів, страху.
Психіка вчиться реагувати через замороження, відчуження або тілесну настороженість. І з часом ці реакції стають автоматичними, часто навіть поза свідомим контролем.
Такі травми складніше пропрацьовувати, адже слова приходять пізніше, ніж біль. І тоді терапевтичний процес потребує більше тілесної присутності, безпеки, підтримки і повільності.
Інша форма травматичного досвіду — бути свідком насильства. Це теж сильний удар по психіці. Особливо тоді, коли є емоційна прив’язаність до жертви.
Тут травма формується через поєднання безсилля і провини — «я не зміг(ла) допомогти», «я не врятував(ла)». Це глибоке відчуття внутрішнього паралічу, яке часто продовжує жити навіть у дорослому віці.
Тому, говорячи про терапію травми, ми завжди враховуємо не лише сам факт насильства, а й контекст, вік і тілесну пам’ять людини.
Бо тіло пам’ятає навіть те, чого свідомість не може згадати, тому терапія це не лише знання, але і мистецтво реставрації поза словами.
